Абсолютним лідером серед всіх питань, які задавались мені як юристу ще від часів навчання в університеті і по сьогоднішній день, були питання: «Що краще, «дарственна» чи заповіт»? «Як мені краще вчинити, аби заохотити родичів/близьких/друзів доглянути мене у старості, взамін чого я віддам свою квартиру чи будинок?». Незважаючи на те, що перелічені у заголовку правові інститути відомі вже достатньо давно, подібні питання постають із стабільною регулярністю.

Пройдемося коротко по кожному із цих правочинів.

1. Договір дарування.

Відповідно до ст. 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Тобто дарувальник не може передбачити у договорі дарування будь-яких зобов’язань обдаровуваного (у тому числі і щодо утримання)  на користь самого дарувальника.

Разом із тим, договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо). У разі порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, – відшкодування його вартості. Теоретично, такий підвид договору дарування міг би бути інструментом для примирення, приміром, двох дітей старенької бабусі, однак, такий договір може встановити лише майнове зобов’язання обдаровуваного на користь третьої особи, однак особисті немайнові обов’язки таким договором встановлені бути не можуть.

Головна особливість договору дарування полягає в тому, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття, а якщо ми говоримо про нерухоме майно – то з моменту державної реєстрації речового права на таке нерухоме майно одночасно із укладенням договору дарування.

І з моменту такого переходу права власності повернути такий дарунок практично неможливо, оскільки дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. А підтвердженням вчинення такого злочину може бути лише обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили. Зважаючи, наскільки може розтягнутися досудове розслідування злочину разом із судовим розглядом та які можуть бути його наслідки, можна уявити, наскільки ненадійним є такий спосіб повернення дарунка.

Закон передбачає також можливість укласти договір дарування із умовою про передачу дарунку у майбутньому після спливу певного строку або із настанням певної обставини, однак це не відміняє всі попередні ризики, а й потенційно створює новий ризик уже для обдаровуваного, який добросовісно відноситься до дарувальника і допомагає йому, адже якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється. Тобто при такому збігові обставин воля дарувальника щодо подальшої долі свого майна буде фактично не виконаною, оскільки буде здійснюватися спадкування за законом.

На мою суб’єктивну думку, розпорядитися своїм майном у формі договору дарування можна лише, якщо людина повністю впевнена у обдаровуваному і немає жодних сумнівів у доброчесності та порядності такої особи, хоча навіть у такому випадку 100% гарантії дотримання Ваших інтересів все одно немає.

2. Договір довічного утримання.

Згідно із ч. 1 ст. 744 Цивільного кодексу України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Як бачимо, такий договір вже має містити ряд зобов’язань, які набувача майна має вчинити на користь відчужувача.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. А це підводить до необхідності для відчужувача ретельно вичитувати умови договору довічного утримання. Категорії розумності та справедливості занадто розпливчасті, щоб покладатися в умовах правових реалій в Україні, а тому в такому договорі має бути чітко обумовлено: «грошова» частина зобов’язань набувача – точна сума, періодичність виплати, спосіб оплати; матеріальна частина утримання – які продукти, які медикаменти, одяг, побутова хімія тощо, зазначаємо вид та кількість на певний часовий проміжок. І це не весь перелік того, що може бути передбачено таким договором.

Набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду).

Між договором дарування та договором довічного утримання також є різниця і у особливостях набуття права власності. Набувач стає власником нерухомого майна, переданого за договором довічного утримання з моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації речового права на нерухоме майно, проте із рядом обмежень. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Для цього відповідно до ст. 73 Закону України «Про нотаріат» нотаріус при посвідченні договору довічного утримання накладає відповідну заборону відчуження. Таким чином, перепродати отриману нерухомість одразу після укладення договору довічно утримання законним шляхом у набувача не вийде.

А тепер хочу звернути увагу на наступну норму щодо договору довічного утримання: відповідно до ст. 750 Цивільного кодексу України набувач МОЖЕ бути зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати. Наголос ставиться на слові «може», тобто такої умови в договорі може не бути.

Таке враження, що наш законодавець, викладаючи цю норму такому вигляді, вважає, що у кожної людини похилого віку в Україні є як мінімум дві одиниці житла: одну віддаємо за довічне утримання, у іншій – проживаємо самі. Однак реалії є менш райдужними – старенький чи старенька готові віддати своє єдине житло, аби нормально дожити віку, а тому наявність умови про обов’язок набувача забезпечити відчужувача житлом має бути присутня обов’язково.

Як і кожний інший, договір довічного утримання може і не виконуватися належним чином. У такому випадку законом передбачено можливість розірвати договір довічного утримання на вимогу відчужувача у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини, однак лише за рішенням суду.

Отже, до переваг договору довічного утримання я б відніс:

• Двосторонній характер відносин між договорами та можливість визначити конкретні заходи щодо утримання відчужувача;
• Заборона відчуження переданого за договором нерухомого майна до смерті відчужувача.

А до недоліків:

• Розірвання договору і повернення свого нерухомого майна можливе лише в судовому порядку, що тягне за собою додаткові витрати, моральні переживання, та найдорогоцінніше – час, а майно вже зареєстроване за набувачем;
• Необхідність прописувати у договорі всі найдрібніші деталі, що у більшості випадків потребуватиме правової допомоги при укладенні договору;
• Необхідність стовідсотково впевнитись, що набувач дійсно буде мати фінансову і фізичну спроможність виконувати свої обов’язки за договором.

3. Заповіт

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Незалежно від складу осіб, які зазначені як спадкоємці у заповіті, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

В чому ж переваги заповіту?

Перше і найголовніше – спадкодавець аж до самої смерті залишається власником майна і може розпорядитися ним на власний розсуд.

Друге – можливість у будь-який момент внести зміни до заповіту, скасувати його та скласти новий. Відповідно до ст. 1254 Цивільного кодексу України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

Третє – охоронювана законом таємниця заповіту: нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Заповіт навіть може бути секретним – він посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Однак при цьому заповіт не гарантує, що особа, визначена у ньому, буде належним чином утримувати та доглядати спадкодавця. Якщо ж заповіт залишається незмінним, то спадкоємець може бути усуненим від спадкування тільки у випадку, якщо він умисно позбавив життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинив замах на їхнє життя, якщо він перешкоджав спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяв виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяв збільшенню їхньої частки у спадщині.

Заповіт є правочином, він  може бути визнаний недійсним судом, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Слід також зазначити, що у зв’язку із станом здоров’я спадкодавець може навіть не бути спроможним внести зміни до заповіту, оперативно відреагувавши на зміну характеру відносин із потенційним спадкоємцем.

Коротко підсумувавши, зазначу, що жоден із перелічених правочинів не гарантує стовідсоткової захищеності людини, однак обізнаність із їх сутністю та особливостями правового регулювання допоможе обрати найбільш підходящий варіант. І до цього вибору потрібно підійти холоднокровно і об’єктивно, а за необхідності – скористатися правовою допомогою.