Микола Мельничук на посаді міського голови Старокостянтинова вже 18 років. За цей час встигло народитись і закінчити школу одне покоління. Тобто ці молоді люди не пам’ятають свого рідного міста без Миколи Степановича. У чому ж секрет політичного довголіття пана Мельничука і чи є у Старокостянтинова шанс мати іншого мера хоч колись?

Місцеві вибори 2020 року вкотре продемонстрували, що столичній владі доведеться рахуватись із політичним бомондом на місцях. Політики об’єднувались проти антидемократичних сил та йшли єдиним фронтом, аби зменшити на місцях вплив пропрезидентської більшості. Така ж ситуація склалась і в Старокостянтинові. Одвічного мера підтримали фактично всі політичні сили. Така злагодженість говорила про майбутню раду, яка буде працювати чітко, як годинник.

Та вже друга сесія вказала на те, що цього разу не всі депутати будуть грати за правилами Миколи Мельничука.

Радикальний зрадник

Традиційно усі протистояння починаються через кадрові питання. Фракції «Європейська солідарність», «Радикальна партія Олега Ляшка», «Наш край», «За майбутнє» та «Команда Симчишина» не погоджувались на кандидатуру секретаря Старокостянтинівської міської ради. Хоч це і прерогатива міського голови, та депутати хотіли змінити хоч одного вічного – Олександра Степанишина. Замість нього на цій посаді бачили голову фракції від «Європейської солідарності» Сергія Фесуна.

І все б їм вдалось, якби не три «паршиві вівці» у стаді. Ними виявилися Ганна Горда, Степан Полупан від фракції «Наш край» та Іван Овчар, який пройшов до міської ради під знаменами Радикальної партії Олега Ляшка. Розпочнемо з  Овчара. Свій голос за кандидатуру Степанишина він «продав» в обмін на посади голови бюджетної комісії та секретаря лічильної комісії, і це попри те, що однойменна фракція його на це не уповноважила. За роботу у депутатських комісіях місцевим обранцям не платять. А ось посада начальника управління розвитку аграрного сектору та сільських територій у новоствореній Старокостянтинівській міській раді, це вже щомісячна зарплата. Саме цю посаду Овчар отримав два дні тому. І це попри те, що пан депутат у нетверезому стані в’їхав у стіну магазину на службовій автівці, якою не мав права користуватись. Певно, Миколу Мельничука такі реверанси від майбутнього підлеглого не лякають.

Тим часом ляшківці виключають депутата Овчара з фракції та просять добровільно здати представницький мандат.

Чого не зробиш заради влади?

Кажуть, відчуття влади гірше наркотиків. І рано чи пізно, аби втриматись за крісло, доводиться вибирати між моральністю і принципами та владою. До прикладу, можна об’єднатись із проросійськими партіями, призначити одинадцять заступників та роздути штат виконавчих органів до 360 осіб. Лояльність та підтримку ситуативних союзників можна отримати за посади заступників та керівників відділів. А далі історія зводитиметься до відносин начальника та підлеглого. Ось так виглядає демократична узурпація влади по-старокостянтинівськи.

Про використання адмінресурсу мером та політичний тиск на депутатів читайте згодом.

Орест Бондар