Кожному виборцю завжди цікаво що собою дійсно являє кандидат, за лаштунками  мови плаката, гасел чи панівної думки. Проект некомерційний, аполітичний, не договірний і, окрім авторських матеріалів, міститиме результати власних соціовимирів та аналітичних досліджень ХОО Інформаційно-Аналітичний центр «Акцент», і планується як дискусійний майданчик, діючий за принципом: «Для всіх, но не за когось».

До обговорень нагальних питань можуть залучатись експерти – представники інших громадських або медійних формацій, які відповідають чинникам: безпартійності, прозорості доходів та фахової досвідченості у певній галузі. За короткий термін цієї виборчої кампанії, на кожному окрузі буде відібрано 2-3 кандидата, які, за результатами нашого внутрішнього оцінювання, мають найбільші шанси здобути парламентський мандат. Саме потенційним переможцям наш медійний проект надішле додаткові запитання, відкрито заявлених на сторінках блогу, і, саме, швидкість та змістовність реакції стануть найкращим маркером народного обранця якісно та ефективно вести прямий та прозорий діалог з виборцями.

Ми повинні почати усвідомлювати власну політичну відповідальність перед майбутнім, і тому, в найкоротший термін, найкращим чином, розібратись – кому делегувати власні представницькі функції. Саме цей вибір і є основою громадянської свідомості, яку ми плануємо зробити більш інформованою, деталізованою та доповненою «живою думкою» людей, які не стали «улюбленцями» комерційних та політично заангажованих ЗМІ.

Ми не обіцяємо легких запитань і не очікуємо на прості відповіді. Ви можете не поділяти нашу думку! Але придивіться – може не так вже ми і не праві?

Розміщення фотоматеріалів виключно з відкритих джерел, або надані інтерв’юером. Адміністрація блогу не несе відповідальності за достовірність інформації в невласних матеріалах і коментарях. Політичні демотиватори та анекдотичні паралелі, які не містять прямого посилання на певного суб’єкта виборчого процесу – шануються! Оціночні судження, образи, матеріали підозрілого, явно расистського, нацистського чи ксенофобського змісту видалятимуться, без заперечень, в односторонньому порядку на розгляд адміна. Матеріали чи їх фрагменти повинні містити обов’язкове посилання на авторський ресурс.

Редакція сайту може не поділяти думку автора і не несе жодної відповідальності за змістовну частину блогу та коментарі.

Сьогодні мені трапився доволі цікавий текст. Щоправда, він чомусь без авторства, що не може не викликати певних підозр. Однак, навіть попри це, у тексті наведені доволі цікаві факти, свідками яких певною мірою мені доводилось бути. Я добре пам’ятаю головного героя ще вуличним політиком, знайомий і з іншими фігурантами цього тексту, тому озвучені тези вважаю не просто цікавми, а навіть обов’язковими для прочитання. Нижче пропоную і Вам, любі читачі, прочитати цей текст. Цитую дослівно.

“Команда «С». Сонце сліпих.

Історія одного зрадника, або чому Діденко не виграє перегони до ВР.

Цей матеріал, написаний зі свідчень, спогадів, медійних матеріалів, добре відомих в місті, області та країні, фахівців, політиків, бізнесменів, журналістів, соціальних інженерів, меценатів, депутатів міської та обласної рад, громадських активістів, має на меті розповісти хмельничанам те, що не потрапило на шпальти і екрани регіональних ЗМІ, лояльних до діючого мера.    Ця стаття правдива, адже не містить непідтвердженої інформації. Інтерв’юери, попередньо ознайомленні з матеріалом, і надали дозвіл на друк матеріалу, навіть всупереч можливим небезпечним наслідкам, в тому вигляді, який ми Вам пропонуємо.

Переглядаючи агітацію за Віталія Діденко, в очі потрапляє одна деталь: мер, декларуючи підтримку кандидату-однопартійцю не виявляє щирої палкості, необхідної, аби справді переконати виборців. Зустрічі відбуваються тільки в тих місцях, де їм, умовно, «раді», і таких місць, насправді, дуже не багато. На кожній зустрічі кандидата від Свободи, відчувається напруження, кампанія йде мляво. Проблема є, але де: в кандидаті, в команді, в лідері команди, в недосяжності мети? Чи може Олександр Сергійович не вміє вмовляти? Чи може воліє, аби його соратник, насправді, не виграв? Може взяв гроші за таємну підтримку іншого кандидата, а тут лише позує? Чи, може, переконати виборців, в тому, що кандидат від команди «С» – кращий, насправді, не вірогідно?

Історія одного зрадника.

«Правду говорити легко і приємно», – сказав один із літературних класиків. Проте, письменник забув попередити, що це «задоволення» може бути незручним і небезпечним. Розпочинаючи написання цього матеріалу, обмовлюся наперед, – фактично, кожен співрозмовник попереджував мене про небезпечність збору, об’єднання і публікації інформації, спрямованої на висвітлення об’єктивних фактів, про діючого очільника міста Хмельницький, та його команду. «На тебе може очікувати все, що завгодно: від відкриття кримінальної справи до неформального впливу різного ступеню важкості. Побиття, переслідування тебе і твоєї родини, тиск на твоїх друзів, партнерів та колег – це далеко не весь арсенал, що може застосувати Олександр Симчишин по відношенню до своїх опонентів», – переконував громадський активіст Артур Сторожук. Володимир Борейчук – один з політичних «хресних батьків» діючого мера, почувши питання, розпочав діалог з попередження, що я маю бути готовим до серйозної небезпеки, – адже «Сашко (Симчишин) підступний, лицемірний та мстивий негідник, який не зупиниться ні перед чим, аби сховати від людей своє справжнє обличчя і наміри та досягнути мети». Вчитель і інвестор Симчишина – Іван Гончар наголосив, що – «не існує обставин, за яких би він потис би руку цьому безпринципному негіднику». «Ця людина не гідна ні дружби, ні уваги, ні поваги. Не існує такої підступності, на яку би він не пішов, проти більш чесних, обдарованих і харизматичних колег, для здобуття персональної вигоди і влади. Навіть шляхом знищення плодів спільної багаторічної праці», – розповів однокурсник і перший політичний керівник Олександра Симчишина, Олесь Вітряний.

Побічним доказом правдивості їх слів була поведінка низки колишніх і діючих депутатів міської ради. Вони, надаючи інформацію, не бажали, аби їх прізвища фігурували в цій публікації, аби уникнути «можливих незручностей». Розуміння того, як відбувалось становлення лідера, – надасть нам доволі чітке розуміння, що таке команда «С» насправді.

 Комуністичне коріння Олександра Симчишина

Кожна людина, з тих, хто мав щільні справи з Олександром Симчишиним, згадують співпрацю з відвертою огидою та неповагою, яку відчувають нормальні люди до тих, хто за добро завжди платить зрадою. Іван Гончар, в минулому донор і ідеолог ВО «Свобода» розповів, що мер-свободівець з дитинства звик жити за подвійними стандартами. За словами колишнього однодумця: – «Народився Сашко Симчишин в щасливій сім’ї членів Комуністичної Партії Радянського Союзу (КПРС). Презенти, на чергову річницю соціалістичної революції, День Перемоги, чи на будь-який інший «червоний день», мабуть, дали йому розуміння, що близькість до влади – це прямий шлях до «наднормового солодкого». Ті, хто пам’ятає, про що мова, – знають, що партійні пайки, разюче відрізнялись від кошиків «рядових роботяг». Подейкують, що в «жовтенята» його прийняли одним з перших, як відмінника і сина партійців. Він вивчив і виголосив присягу «жити гідно заповітам Ілліча» і, потім,  із вдячним задоволенням, носив зірочку з зображенням маленького Володі Ульянова. Ось так, за додаткову шоколадку, Олександр Симчишин полюбив Лєніна. В процесі життя, цей принцип не змінювався: змінювались лише значки та вартість шоколадки.

В подальшому, Олександр Симчишин не однократно критикував «тоталітарний Совок», за те, що «партія Леніна-Сталіна щедро одаровувала своїх підлабузників, посіпак, вбивць УПА, що тільки для партійних були: відпочинок найкращої якості, найцінніші подарунки, дефіцитні речі, пільги, привілеї, високі посади, які були недоступні простим безпартійним людям».

Між комуністами і сіоністами – націоналізм

До політики нинішній мер почав прилаштовуватись навчаючись в Кам’янці-Подільському. Міф про те, що команда «С», почалась в його студентські роки – м’яко кажучи брехня. Там він звів знайомство з Іваном Гончаром, Олесем Вітряним, сумнозвісним Романом Миколаївим та низкою інших, в майбутньому, політичних та громадських діячів. Попри те, що Сашко добре вчився і грав у футбол, він не відрізнявся ні чеснотами, ні харизмою. Ніхто, з його знайомих, не вбачав в ньому лідера. Аби бути актуальним і модним він почав відвідувати студентські націоналістичні гуртки, які тоді були в тренді. Звісно, батьків-комуністів, в цьому середовищі, він не афішував.

«Вгодований з комунячих щедрот, Сашко, в студентських осередках українських націоналістів, палко засуджував «тюрму народів» і гучно закликав винищувати однодумців власних батьків. Навіть виявляв певну активність», – розповідав Іван Гончар, тодішній його старший товариш. Втім, студентські ідеали, як і попередні, Олександру Симчишину, також, прийшлось зрадити.

По закінченню виша, він теоретично, повинен був прожити доволі посереднє життя вчителя історії в старосинявській ЗОШ. Проте, життя посміхнулось амбітному пролазі. Очільник юдейського благочинного фонду «Хесед-Бешт» Ігор Ратушний, перебуваючи на весіллі однієї єврейської родини, в Старій Синяві, відгукнувся на «сльози» батька Олександра Симчишина. Бідкання людини похилого віку, про невлаштованість дитини, розчулили впливового громадського діяча. З легкої руки Ігоря Ратушного, минаючи всі ланки журналістського зростання, Симчишин став редактором газети «Шолом алейхем».

Майже два роки, сидіння в кріслі редактора регіонального семітського видання, кардинально змінили риторику Олександра Симчишина. Про агітацію антисемітських дій та гасел вояків ОУН-УПА довелось миттєво забути, адже хотів заробити єврейських грошей http://newzz.in.ua/politic/1148905802-evreyskiy-fond-hesed-besht-dal-putevku-v-zhizn-odnomu-iz-liderov-antisemitskoy-svobody.html Холокост, Єврейські кладовища, Проскурівська різанина, Велика Вітчизняна замість Другої Світової, авторство російською мовою – тепер були для нього звичною риторикою. За матеріалами цього ж джерела, вже перебуваючи в лавах «націонал-антисемітів», чомусь, забув згадати цей епізод життєвого шляху в біографічній анкеті.

Зрада на професійній основі

Приводом для полеміки серед партійців Хмельницького обласного проводу Конгресу Українських Націоналістів, стало намагання Олеся Вітряного, ввести до керівного складу партії свого однокурсника-історика. Коли Олесь Анатолійович, після «помаранчевої революції», отримав посаду начальника управління молоді і спорту Хмельницької ОДА, він запропонував державну посаду Олександру Симчишину, який постійно жалівся йому на нестачу коштів. Амбітний редактор «Шолом Алейхема» відмовився від держслужби, під егідою одногрупника, втім, охоче зголосився зайняти місце Вітряного в партійній структурі.

Олесь Вітряний пригадує, що, – «писати про діяльність єврейського бунду, він почав вже під час роботи редактором періодичного видання. В міф, про те, що він туди зайшов за матеріалом і залишився там працювати, ніхто не повірив. Симчишин придумав, його, аби підкреслити свою ексклюзивність, але, щоб виправдатись, при вступі до КУНу цього було недостатньо. Так не буває, говорилося під час партійної полеміки, – тільки зайшов спитатися і тут же став редактором, тим більше в «Хесед-Бешті». Писати про єврейське життя з розумінням може тільки єврей! Ну, а редагувати – тим більше! Я не зважав на підозри моїх колег по КУНу, адже структура потребувала «молодої крові». Я використав всі доступні мені механізми впливу, аби проштовхнути це рішення».

КУН прийняв доброзичливо – партія почала турбуватися про свого нового прихильника. Володимир Борейчук, активіст і впливовий член Конгресу Українських Націоналістів на Хмельниччині, завів Олександра Симчишина на прийом до тодішнього парламентаря Олега Лукашука. В результаті цієї зустрічі, новоявлений український націоналіст отримав земельну ділянку на Лезнево. Стараннями того ж Борейчука, Симчишин почав отримувати матеріальну допомогу від голови Всеукраїнського проводу КУНу Слави Стецько. «Якщо не помиляюсь, то у Сашка навіть був період, коли він отримував партійне спонсорство, гроші за лекції в університеті «Україна», та ще матеріальну допомогу по безробіттю в Старій Синяві» – пригадує Олесь Вітряний.

Час чергової зради настав, коли ВО «Свобода», яка перша виступила політичним тараном влади Віктора Януковича, відчула потребу в підтримці інших націоналістично-поміркованих сил. Завдяки дипломатичним навичкам Ігоря Сабія, в лави «Свободи» влились КУН і ПОРА+ПРП. В обмін на «прохідне місце в депутатському списку» на найближчі вибори, Олександр Симчишин «злив» структуру та діяльність всіх членів КУНу Хмельниччини, інтегруючи колишніх однодумців в «Свободу» поштучно, а не колективним представництвом. Свого благочинника Володимира Борейчука, який спробував заперечувати торгівлю партією, Олександр Симчишин звинуватив в тому, що нібито його батько був поліцаєм. Володимира Борейчука, сина репресованих, літню людину, це підкосило. Ще більше підірвали його здоров’я намагання безрезультатно це довести загалу. Отримати ницість і зраду, за добро і підтримку, було вище сил старенького – він, фактично, перестав з’являтися на політичному обрії. До речі, після революції «Гідності», Олег Лукашук, також мав клопоти з ВО «Свобода», за безпосередньої участі Симчишина.

Команда «С» = Симчишин мінус Свобода

Кажуть, що кожне майбутнє кидає свою тінь на минуле. У несвідомого пересічного громадянина команда «С» асоціюється з ВО «Свобода». Він уявляє собі команду, яка в недалекому минулому, завдяки доволі жорсткій політичній боротьбі з владою Партії Регіонів, з вулиці, спромоглась потрапити до Верховної Ради. Такі фамілії як Сабій, Мирний, Гончар, свого часу, на теренах Хмельниччини – були символом цієї боротьби. Саме вони були головними донорами та ідеологами партії,  яка привела до влади нинішнього градоначальника.  Сталося так, що вдячність Олександра Симчишина була такою, що люди, які провели його до влади, залишились за бортом.

Руйнація партійного моноліту розпочалась з тієї особи, з якої розпочався стрімкий  зліт  ВО «Свобода» на Хмельниччині – головного ідеолога Ігоря Сабія. Він, ставши народним депутатом, не мав права займати дві посади –  голови Хмельницького обласного осередку партії і бути парламентарем, одночасно. Однак, коли в наступній каденції,  Ігор Сабій не потрапив до парламенту за списками, однак, завдяки Симчишину, він вже не зміг повернутися в крісло голови Хмельницької обласної організації ВО «Свобода». Формальне підвищення до голови Київської обласної організації ВО «Свобода», на справді, виявилось вигнанням. В столичному регіоні – чужинець вище депутата обласної ради не підніметься. Сабій це розумів, втім, вдіяти нічого не міг. Сторгував нормальну посаду для жінки, в обмін на лояльність, і вирушив до столиці виконувати представницькі функції «з обмеженими політичними перспективами». В той самий час Олександр Симчишин, під прапором Свободи, став Заступником голови ОДА. Партія поки ще була міцна внутрішніми зв’язками. Політсила ще працювала на вулиці, ще вона була на слуху і присутня в медіа, ще вона чогось була варта.

Ключовою точкою в появі команди «С» стало обрання Симчишина на посаду Хмельницького міського голови. Коли період адаптації пройшов, виявилось, що чиновництво, помалу, відтиснуло від Олександра Сергійовича, його колишнє політичне оточення. Його претензії на «культ особистості» стали проявлятися в егоїзмі та зневазі, особливо до людей, які бачили його ницим і нужденним. Ці люди, заважали йому створити новий міф про чесного та обдарованого політика – лідера в сяючих обладунках. Таке ставлення до себе імпонувало не всім. Майже всі члени «старої команди», що створила успіх ВО «Свобода» на Хмельниччині, один за одним, залишила лави політсили. В цей же час, активно будується мерське помешкання на Лезнево, на землі здобутій стараннями зрадженого КУНівця. Символічно, що синхронно з цим процесом, лави партії залишають головні її фінансові донори Іван Гончар та Олександр Мирний. На дальній орбіті опинився навіть одіозний Віктор Бурлик та багато інших, коли побачили намагання Симчишина перетворити ВО «Свобода» на власний фан-клуб. Виявилось, що однодумці Олександру Симчишину не потрібні, потрібні – підлеглі. Найбільш лояльних до себе він наблизив і надав посади. Тих, чиї амбіції були ширші за його, або їм дорівнювали, він витіснив за межі здатності впливати. Ротація, завдяки якій у Симчишина замість живий вуличний політичний рух замінили чиновницькі ланки, партійною касою став бюджет міста, завершилась. Вуличні політики – залишились на вулиці, народивши новітню, але не кращу бюрократію. Із «старої гвардії» Свободи залишився тільки Віталій Діденко.

Чому Діденко не прохідний

Те, що кишенькові соціологи вимальовували «скажені цифри», про рівень довіри до ВО «Свобода» і заливали у вуха мера, на президентських виборах зруйнувалось вщент. Суспільство електорально поділилося за іншим принципом. Виявилось, що люди, в більшості, не хочуть підтримувати ультра-правих, і їх не врятує навіть об’єднання..

На момент завершення президентських перегонів, втім тенденція вже була зрозумілою.

Ситуацію прискорили кишенькові соціологи міського голови. Наплював на всі закони, вони, запопадливо, народили тезу, ніби рейтинг партії може падати, а її представника – зростати (Так не буває: рейтинги падають відповідно) об’єктивно фіксуючи падіння рейтингу ВО «Свобода» намалювали захмарний рейтинг особистої довіри міському голові.    Таке самовихваляння, невдовзі, обернулось Олександру Симчишину боком. На обласній партійній конференції домінувало питання: а чи використає «таку високу довіру хмельничан Олександр Симчишин на користь ВО «Свобода». Адже партія, перш за все, має політичне завдання – представницькі функції в парламенті. Для політсили, законодавча діяльність повинна бути важливіша «ніж тепле, комунальне господарювання». «Партія дала можливість піднятись, тобі, пане Симчишин, настав час довести свою відданість ідеалам «Свободи». Соціологи кажуть, що прохідний, – представ нас в парламенті», – воліли сповнені сподівань однодумці…

Олександр Симчишин вирішив не виконувати сподівання однодумців. Досвід Ігоря Сабія свідчив, що парламентерство низькою довірою не здобувають. Знаючи, що рейтинг політсили об’єктивно падає, а його власний занадто «перебільшений» він не повірив у власну перемогу під прапором ВО «Свобода»!  Реально, крісло міського голови це і зручності, і електоральний майданчик, і перспектива на майбутнє на одних вагах. На інших – втрата рейтингу, нехай і роздутого, але власного, без жодних гарантій реанімації політсили. Потураючи партійну свідомість і дисципліну, майбутній засновник команди «С», відмовляється від такої заманливої пропозиції. Партія перетворилась на діряве відро, політичний тренд змінився – прийшов час зрадити «Свободу».

Втім, ситуація виявилася складнішою. Посадовці працюють як моноліт, лише коли розуміють, що в очільника достатньо фахівців, аби їх замінити. Розвинена партія, якраз і є такою противагою, що здатна обмежити чиновницьку братію. Якщо ж повністю відмовитись від «Свободи», чиновники відчують, що король голий, і почнуть співпрацювати з усіма, включаючи опонентів. Трон розхитається, а без підконтрольного адмінресурсу і активних прибічників, на наступних перегонах, можна пролетіти. Замовні рейтинги – не забезпечують вподобань. Необхідно було бодай імітувати присутність «Свободи» і наявність кадрового резерву.

Зрада Симчишиним ВО «Свобода» відбулась, нині, на очах в усіх, майже за Біблійним сюжетом. Коли хитрий Ліван, за сім років сумлінної праці, підсунув Іакову, замість пишної красуні Рахіль, підсліпувату худорляву Лію. Кандидат Віталій Діденко, по суті, це зрада партії Симчишиним. Навіть, за умов адмінресурсної підтримки міської влади, млявий оратор, звичайний, без освіти, посередній партійний функціонер і не харизматичний політик, Віталій Діденко – погана заміна «розкрученого і 100% прохідного» міського голови! По суті – це підстава партії і однодумців, однак, для відданого чиновництва ікона Діденко, буде символізувати політичну присутність ВО «Свобода», як колективного члена команди «С». В широких колах, вже поширилось розуміння, що Віталій Діденко – не продукт волевиявлення партійців ВО «Свобода», а продукт домовленостей партійної номенклатури і чиновництва, себто – технічний кандидат. Політичне середовище неоднозначно сприйняло намагання мера просунути Віталія Діденко до парламенту, в такому розумінні. На політичному обрії з’явились більш трендові конкуренти, більш харизматичні опоненти. Найбільш радикальні вважають,- «що для Симчишина і крісла міського голови – забагато, а тут, ще Віталік тут йому у ВР стільця «вигрівати» буде», і відверто вступили в політичну боротьбу.

В процесі конкурентної боротьби не спрацювали маніпуляції навколо особистих «досягненнь» кандидата, зроблених за комунальні кошти. Ніхто не побачив ні гектарів лісонасадженнь, ні білих амурів в Південному Бузі, ні «комунального раю». Фестивалі для випиваючих школярів, теж не найкращий аргумент для реальних виборців. Ситуативні союзники з Хмельницького міського депутатського корпусу, також, не додають мерському праймеріз електоральних дивідендів. Їм запропонували результати власної праці, на своєму окрузі та особисто витрачені гроші, озвучити як досягнення Віталія Діденко. Визнавати таке, означає сказати своїм виборцям – «Це все завдяки Діденко! Я нічого не робив!!!». Жертвувати власними напрацюваннями заради «технічного кандидата» охочих небагато, адже Діденко «депутат без округу». Жодного позитивного прикладу корисної діяльності, без досвіду, реальної роботи на окрузі. Імідж будується довго, а руйнується за хвилину. Маленька брехня народжує велику недовіру. Ім’я Олександра Симчишина і команди «С», не стало аргументом, для більшості міських обранців, аби брехати тим, хто їм довіряє. Всі, хто в темі, знають – агітаційний десант депутатів міськради дав зворотні результати. За минулий тиждень рейтинг Діденка знизився вдвічі.

Сподіватися, що команда «С», аби витягнути рейтинг Віталію Діденко, ближчим часом, стане чимось більшим, ніж звичайний фан-клуб лизоблюдів Олександра Симчишина – теж підстав нема. Чиновники і, не найкращі, залишки партійної номенклатури ВО «Свобода», які створили ядро команди «С», це люди, – «які збагачуються, без праці чи бізнесу. Їм не вірять, вони – погані агітатори», – виказав свою думку з цього приводу Іван Гончар.

В сухому залишку: Віталію Діденко перемоги не бачити. Вся допомога міського голови, насправді, носить лише номінальні ознаки. Так, біл-борди, сіті-лайти, агітки, теле і радіо роліки, газети, буклети, просування всього цього через комунальні структури – це лише ознаки присутності. В реальності же, основи для зв’язку з широким загалом вже, фактично, не існує. Ніхто не скаже, що всі чиновники з міськвиконкому, в поті обличчя, просувають мерського протеже. Від низових партійних ланок залишились – сльози. Нема гірших ворогів – ніж колишні друзі. Замість тих, хто пішов, – ніхто не прийшов. Підлітки на палатках ситуацію не рятують. На Хмельниччині Свобода втратила вулицю, а відповідно, і себе.  Останні рейтинги (на 16.07.2019) ВО «Свобода» – 1,6% по Україні, по Хмельницькому – 3,8%, по Хмельниччині – 2,6% голосуючих громадян.

Скажіть, за таких обставин, чи можу я вірити в перемогу Віталія Діденко?”

Запрошую до обговорення.