Ще в далекому 2011 році в Україні було прийнято один із найважливіших Законів України як для журналістів, громадських активістів, так і для простих громадян. І вже ніби розпорядники інформації за стільки років існування Закону України «Про доступ до публічної інформації» мали б вже навчитись з ним працювати та коректно трактувати його норми. І вже навіть наявна постанова пленуму ВАСУ № 10 “Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації”, у якій суд роз’яснив особливості застосування не тільки власне Закону, а й загального законодавства, що регулює порядок доступу до специфічної інформації різних категорій. Також у 2020 році вийшов Огляд судової практики Верховного Суду у спорах щодо забезпечення права особи на доступ до публічної інформації, яким розпорядники інформації можуть безперешкодно користуватись у своїй практиці. Однак, як показало маленьке спілкування із медійниками на Хмельниччині – відмови, ненадання інформації, неповне надання інформації й досі трапляються в їх професійній діяльності.

Регіональна представниця ІМІ в Хмельницькій області Альона Береза поспілкувалась із регіональними журналістами та дізналась, що з початку 2020 року на Хмельниччині було декілька випадків некоректної поведінки розпорядників. Два випадки було оскаржено до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а один – ні.

Журналістка телеканалу «Перший Подільський» Олена Залуцька повідомила, що в лютому 2020 року вони звертались до Управління ДАБІ в Хмельницькій області із запитом про надання документів щодо будівництва будівлі храму Святих Первоверхових апостолів Петра і Павла у селі Сорокодуби Красилівського району Хмельницької області. У відповіді розпорядник зазначив лише інформацію про наявність реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації, однак самі документи надані ним не були. Ненадання документів було обгрунтовано ліквідацією Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Хмельницькій області у 2014 році і тим, що Управлінню ДАБІ в Хмельницькій області попередником не було передано запитувані документи, як і архіви всіх документів. Як виявилось – структуру ліквідувати на той час зуміли, а от передати архіви правонаступнику не зуміли. Або ж можливо комусь було вигідно «загубити» значну кількість дозвільних документів за період до 2014 року? Питання риторичне.

Запитувачем в квітні 2020 року було подано ще один запит на цю ж тематику, однак у відповіді Управління ДАБІ в Хмельницькій області мова знову ж таки йшла про ліквідацію Інспекції, ніж про надання інформації на публічних запит. Наступний запит, що було направлено в травні 2020 року, було проігноровано розпорядником.

Водночас в Управлінні ДАБІ у Хмельницькій області регіональній представниці ІМІ  Альона Березі повідомили, що останній запит від телеканалу вони не отримували, серед зареєстрованих в базі його немає, попередні два запити були зареєстровані, розглянуті та на них надано відповіді. Щодо відсутності документації, яку запитувалось у перших двох запитах, то знову ж таки було наголошено, що Управління ДАБІ у Хмельницькій області не було правонаступником ліквідованій Інспекції і що частина документації була передана від останньої до обласного архіву.

В серпні 2020 року незалежна журналістка Марія Турчина направила запити на офіційну електронну адресу Старокостянтинівської міської ради щодо наявності заборгованості перед підрядниками комунальних підприємств, які їх підпорядковані та щодо надання скан-копій договорів цих розпорядників із консультантами торгів. У відповідь Старокостянтинівська міськрада перенаправила відповідь комунального ремонто-будівного шляхового підприємства за підписом начальника Віктора Тащука. У відповіді начальник безпідставно відмовив журналістці в надані інформації обгрунтовуючи це тим, що запит подано в письмовій формі, а він відповідно, на його думку, має містити дату та підпис запитувача. Правда запити подавались через електронну пошту в електронному форматі.

Відповідно до пунктів 4 та 5 статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» письмовий запит подається в довільній формі. Запит на інформацію має містити підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Частина 3 статті 19 також відрізняє письмову форму запиту від електронної форми адже “запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача”.

Повторні запити очікувано було розглянуто аналогічним чином та надано аналогічну відповідь. До речі, у двох випадках на два запити надавалась лише одна відповідь, що також є порушенням законодавства про доступ до публічної інформації.

19 вересня 2020 року для оскарження цих відмов розпорядника інформації Марією Турчиною було подано скаргу до Уповноваженого ВРУ з прав людини. А вже 28 жовтня 2020 року Старокостянтинівська міська рада та її комунальне підприємство різко передумали та надіслали відповіді на запити, що в чергове підтверджує – механізм оскарження через Уповноваженого працює в Україні.

Аналогічна ситуація відбулася під час направлення запитів до опорних лікарень Хмельниччини громадською організацією «Жіночий Антикорупційний Рух» щодо їх фінансування з бюджетів різних рівнів та щодо їх медичного забезпечення під час поширення коронавірусної інфекції. Правда тут була особливість – деякі лікарні просто проігнорували запити. Самі ж запити надсилались для написання журналістських матеріалів в рамках проєкту «РозСORONовані закупівлі: Вінниця, Тернопіль, Хмельницький». Після оскарження ігнорування запитів ще від липня 2020 року до Уповноваженого ВРУ з прав людини, Дунаєвецька центральна районна лікарня на початку листопада нарешті надала відповіді на всі чотири запити.

Про два випадки звернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини журналістів Хмельниччини підтвердила і регіональна представниця Оксана Кізаєва:

«Протягом 2020 року мною здійснювався розгляд 2 звернень журналістів з Хмельницької області відносно порушення їх права на доступ до інформації. В обох випадках мною, як регіональним представником Уповноваженого ВРУ з прав людини були вжиті заходи з метою відновлення права на інформацію шляхом направлення до розпорядників листів-запитів з роз’ясненнями вимог законодавства щодо забезпечення права на інформацію та вимогою вжиття заходів до негайного поновлення права. Оскільки розпорядниками були вжиті заходи з метою поновлення права на інформацію, додаткові заходи реагування, в тому числі складання протоколу про адміністративне правопорушення, не вживались».

Приклад журналістів з Хмельниччини підтверджує, що відстоювати право на доступ до публічної інформації потрібно і зовсім не витратно, як, до прикладу, із судовим оскарженням. Головне правильно сформувати запит, зазначити всі необхідні реквізити, зафіксувати відмову чи взагалі ігнорування запитів розпорядниками, направити скаргу та всі докази до Уповноваженого ВРУ з прав людини та просто очікувати на результат її розгляду. Якщо в цьому ланцюжку не буде здійснено помилок, то результат звичайно буде позитивним – як мінімум журналіст чи журналістка отримає запитувану інформацію.

Варто також нагадати, що ненадання інформації журналісту є одним з видів перешкоджання його законній професійній діяльності й може призвести до кримінальної відповідальності, передбаченої статтею 171 ККУ.

До речі, на початку липня цього року ІМІ розповідала, що на Хмельниччині шість місцевих рад було визнано винними в неоприлюднені інформації. Порушниками права на інформацію були визнані посадові особи Старокостянтинівської міської ради, Розсошанської, Лісовогринівецької, Шаровечківської сільських рад Хмельницького району, Солобковецька сільська рада Ярмолинецького району та Дунаєвецька селищна рада. Позов до суду направляла регіональна представниця Уповноваженого ВРУ з прав людини в Хмельницькій області Оксана Кізаєва.

Матеріал підготовлено в рамках проекту «Мережа медіа-спостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Freedom House
АЛЬОНА БЕРЕЗА, регіональна представниця ІМІ у Хмельницькій області