Переїзд, хмельницька редакція, фейки: як змінилось життя харківського журналіста Павла Новика

Фото: Павло Новик

Війна принесла у домівки українців багато болю, сліз та втрат. Однак вона зробила ще й неймовірну річ – об’єднала нас. І це об’єднання ще ніколи в історії України не було таким міцним. Люди об’єднувались, будучи знайомими між собою, а також ніколи не бачивши один одного. Таке ж об’єднання вдалось організувати хмельницькому медіа, яке з початку війни стало опорою для медійників, які переїхали на Хмельниччину та потребували різноманітної допомоги.

Ми розпитали у редактора газети «Є» Володимира Гординського про співпрацю із журналістами, які були змушені переїхати до Хмельницького.

Як взагалі виникла ідея створити медіахаб для колег-переселенців на базі редакції ?

Після вторгнення 24 лютого, до нас почали звертатися медійники з інших регіонів. Хтось просив допомогти знайти тимчасове житло, а хтось і роботу. Звичайно, ми допомагали тим, чим могли. Навіть не порахую точну кількість колег, яким надали хоч якусь допомогу. Та були ті, які працювали та працюють ще у нас. Єдине, що фінансування у нас на їхню оплату не було. Тому ми зверталися за допомогою до різних партнерів, як вітчизняних, так і закордонних. І дякую усім, хто зміг допомогти. Відтак, у нас знайшлися кошти на оплату праці журналістів, які вимушено переїхали до нас. Відзначу, що не всі працювали на «Є». Були такі, які продовжували свою роботу на свої медіа. Ми ж створили хаб, в якому надали їм можливість працювати. Якщо брати суто журналістів, то у нас було чотири журналісти з інших регіонів. Нині залишився один Павло.

Павло Новик із своєю родиною у перший день повномасштабного вторгнення змушений був покинути рідний дім. До початку війни співпрацював з громадською організацією «Харківський Антикорупційний Центр» та писав журналістські розслідування. Павло, його дружина та донечки вже більше як 4 місяці проживають у Хмельницькому, а сам журналіст за декілька тижнів після переїзду розпочав готувати різноманітні матеріали для хмельницької редакції. Пропонуємо вам заглянути за лаштунки життя журналіста, який був змушений залишити свій рідний Харків та починати життя спочатку у Хмельницькому.

Розкажи про той день, коли ти вирішив з родиною поїхати з міста. Після чого зникли будь-які вагання і ти з сім’єю покинув власний дім? І чому приїхали саме у місто Хмельницький?

Передчуття війни було. Було багато інформації, але до останнього не хотілось вірити, що вона буде. Не скажу, що якось там готувався до війни. Багато тренінгів, всі казали, що потрібно мати тривожну валізу, все таке. Але в мене родина взагалі не хотіла думати про від’їзд, аж зовсім. В нас були складені документи і все. Нічого більше не було. Але коли ми почули перші вибухи, десь о 5 ранку 24 (лютого – ред.), я собі продумував не те щоб план, більше роздуми. Машини в нас немає. Вона є лише у родини сестри. Ми в принципі з ними не те, щоб дуже планували виїжджати, але говорили про те, що можемо поїхати разом. О 5 ранку ми з дружиною прокинулися. Я сказав, що потрібно збирати якісь речі, сходив зняв гроші в банкоматі. Там вже стояв ліміт в цей час. Ми накидали якісь речі, забрали двох донечок і поставили перед собою першочергове завдання – виїхати з міста (Харкова – ред.). Наш будинок знаходиться прямо біля військової частини, це 20 метрів до її паркану, якщо б прилетіло туди – будинку б не було. І якщо б місто було оточене, то… Від нас до кільцевої дороги десь 3 км.

Нам дуже потрібно було виїхати за місто. Відразу за містом знаходиться селище, в якому мешкають мої батьки, сестра з родиною. І о 6 ранку десь ми сіли в автобус. Він ще їздив. Ми поїхали в бік селища. Їхали 6 км десь годину, адже потік машин вже на виїзд з міста був значний. Приїхали, поспілкувалися з родиною сестри, вони зібрали речі і ми всі вирушили в бік заходу. Наше завдання було – переїхати Дніпро (річка – ред.). Якнайшвидше… скоріше…

Тож ми їхали. В перший день, 24 лютого, ми постійно скролили новини, дізнавалися, що відбувається. До 10 вечора нам вдалось доїхати до Кропивницького, де друзі моєї сестри нам надали квартиру і ми трьома родинами переночували в ній. Наступного дня поїхали далі на захід. Якогось плану зупинятися десь в конкретному місці не було. Коли ми їхали – ми не знали куди ми доїдемо. Ми думали, що може доїдемо до Тернополя, але з часом, коли вже ввели комендантську годину, ми бачили, що єдине місто, де ми можемо залишитися на ніч – це Хмельницький. Під час поїздки почали шукати, де можемо зупинитися. У родини сестри був знайомий і в Хмельницькому. Він нам віддав свою квартиру, яку купив нещодавно і ще не робив там ремонт, тобто не переїхав до неї. От в цій квартирі ми всі разом мешкали перші кілька місяців. Так склалися обставини. Ми зрозуміли, що в нас тут на якийсь час є житло, нас не виганяють звідси. Їхати далі сенсу не було, бо значний потік людей їхав далі у Львів, Тернопіль, Франківськ і вже були там проблеми із розміщенням. Тому ми вирішили зупинитись на деякий час в Хмельницькому.

До війни ти більше займався іншими напрямками в журналістиці. А зараз ти фактично перепрофілювання і готуєш матеріали на різні теми, які абсолютно не пов’язані з темою корупції. Чи це легко було?

З початком війни майже всі реєстри в Україні закрили через небезпеку. По-друге, під час війни робити антикорупційні розслідування – це не дуже в тему. Тому довелося думати, що я можу робити, які тексти можу писати. Коли в перший раз зустрілися з представниками сайту «Є», Сергієм Іщуком та Володимиром Гординським, вони мене питали, що я можу писати. Я відповів, що можу готувати репортажі, писати новини різнопланові. Я раніше більше 5 років працював у новинному видані у рідному Харкові. Був редактором цього видання. Тобто навички в мене були. Я знаю як шукати інформацію, як писати новини. Тому в принципі я пропонував все, що вмію. Плюс ще один напрямок, який раніше був актуальний і зараз під час війни він став ще більш актуальним – це боротьба з російською пропагандою та розвінчування фейків. Ще до війни, минулого року, я брав участь в написі невеличкої книжки під назвою «Як не бути ціллю фейкомьотів», яку готували разом команда FakeX та харківські журналісти. Тож реальні практичні навички були. І ось з початком війни я почав писати про фейки, їх розвінчувати і для Харківського Антикорупційного Центру і для сайту «Є».

Щотижня я роблю різнопланові підбірки для сайту «Є» – це, по-перше, матеріали про поширення російської пропаганди і фейків у іноземній пресі. Я моніторю видання різних країн, вивчаю дослідження у різних країнах щодо впливу російської пропаганди, її способи поширення та те, через кого вона поширюється. Інформації дуже багато. Кожного тижня пропагандисти змінюють напрямок, змінюють свою тактику. Вони  навіть трохи змінюють тематику. Щодо тематики, то, наприклад, проти українських біженців вони готують фейки постійно, а є тематики, які в них регулярно змінюються. Наприклад, у квітні-травні вони намагалися поширювати інформацію щодо розправи в Бучі, Ірпені. Писали, що це постанова. Є країни, де їм легше працювати. Є країни, де складніше. В деяких країнах вже почали створювати агенції по протидії російській пропаганді. В Польщі, наприклад, вже така установа є. Навіть Франція почала дуже сильно боротися з російською пропагандою. Але там є проблема, адже значна кількість місцевих журналістів працювали у російських виданнях. Коли їх заборонили у Франції, то журналісти перейшли працювати в інші видання, але лояльність залишилася.

Тобто рф активно працювала на міжнародному рівні?

Вона і зараз працює. Вони витрачають мільярди доларів. Просто мільярди доларів на пропаганду по всьому світу. Наприклад, на сайті Мінюсту США можна подивитися інформацію про те, що в них є офіційні лобісти. Саме через них вони просувають свої наративи. Там навіть перелік публікацій, які вони поширюють, можна знайти.

А які країни більш сприятливі для цього поширення?

Болгарія дуже сприятлива для поширення російської пропаганди. Італія. Наприклад, в ток-шоу на каналах Берлусконі постійно перебувають проросійські спікери. Більше того, я читав дослідження, це, до речі, було в моєму матеріалі на сайті «Є», зроблене для керівництва Польщі, в якому було вказано, що Італія дуже сприяє поширенню російській пропаганді.

А скажи, будь ласка, як ти зумів вийти на команду сайту «Є»? Як тебе доля звела з цим хмельницьким медіа?

Десь за кілька днів я не те, щоб відійшов від всього, що відбувається, але мені вже хотілось щось робити. Я почав щось готувати для Харківського Антикорупційного Центру, робити якісь публікації. Але мені потрібна була робота. Щось потрібно було робити, а не сидіти лише клацати телефоном і читати новини. Я шукав, що є тут на місці. І потрапив на оголошення, в якому було сказано, що сайт «Є» шукає журналістів-переселенців, які переїхали до Хмельницького, щоб зробити щось типу Медіахабу. Зібрати журналістів, поспілкуватися з ними.

За деякий час ми зустрілися. Так сталося, що в цей час в Хмельницькому була виконавча директорка Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова, яка запропонувала допомогу теж. Саме вона сказала, що в них є можливість підтримати журналістів-переселенців. А сам сайт «Є» допоміг мені робочим місцем в своїй редакції. Бо, наприклад, квартира, в якій я мешкав, не мала підключення до Wi-Fi. Я працював роздаючи інтернет з телефону на свій ноутбук. Сайт також надав площадку, де я можу розміщувати свої тексти.

Працюємо ми так: я пропоную тему, редактори її погоджують. Якщо все ОК, то я пишу. Далі вони читають і погоджують до розміщення. Що стосується ІРРП, то вони допомогли закрити фінансовий аспект. Така колаборація вийшла

А як ти дізнався про таку можливість?

Ми зібралися в редакції. Там були, окрім мене, журналісти з Луганщини, Харківщини та Києва. Саме тоді ми обговорили, які можуть бути можливості для співпраці. В результаті обговорень ми дійшли до ось такого формату роботи.

 Ти фактично зайняв вільну нішу у Хмельницькому. До твоєї появи місцеві журналісти не багато часу присвячували тій ж боротьбі з фейками. Загалом, який ще контент ти готуєш для сайту «Є»?  

Ну, можливо, до цього часу не було потреби в таких матеріалах?! Я просто пропонував теми, які можна було б публікувати. Мені казали «ОК» чи «не ОК». Спочатку було більше матеріалів про переселенців. Перші мої матеріали для сайту «Є» стосувалися саме переселенців. До прикладу, я написав про колегу-журналістку, яка вибиралася з села під Києвом до Польщі. Вона просиділа деякий час в підвалі. Їй було дуже лячно вибиратися до Польщі. Вона розповіла, як вплинуло на неї це перебування в підвалі. Також я писав про людей, які вночі шиють шкарпетки в туалеті в Києві неподалік військової частини. Спочатку були такі історії. Потім тематика розширювалась. Я почав писати новини про Хмельницький і про переселенців в Хмельницькому. Наприклад, в Хмельницькому є харків’янка, яка реалізує тут громадські ініціативи. Вона відкрила тут центр допомоги дітям-переселенців. Ця ініціатива існує вже декілька місяців, називається “Моя кімната”. Інша ініціатива цієї харківської організації – організовувати тренінги «Як знайти роботу в Хмельницькому?».

А взагалі, як тобі проживати у Хмельницькому? Які у тебе враження?

Мені здається, що це комфортне місто. Досить комфортне для проживання.

А як працювати в новій редакції у новій команді? 

Трохи незвично, бо мені здається, що ніколи не працював прямо в редакції з такою значною кількістю людей. Я працював трохи в газетах, досить великих, але в одному приміщенні стільки людей, мені здається, ніколи не було. В цілому мені досить комфортно, бо кімната, в якій ми працюємо – це такий собі ньюзрум.

А скільки матеріалів в тиждень/місяць готуєш наразі?

Я намагаюсь писати один матеріал на день саме для хмельницького сайту. Також роблю інші тексти. У вихідні теж виходять публікації, бо є матеріали, які краще робити саме у цей час.

Наприклад, матеріали про фейки?

Всеукраїнські фейки за тиждень виходять в суботу зазвичай. Вже два місяці роблю, підбірку нових україномовних пісень, які вийшли за минулий тиждень та які потрапляють до різноманітних трендів. Цю підбірку я роблю щонеділі.

А дивилися на показники? Який контент «заходить» так би мовити?

Це фейки про Хмельницький. Коли вони бувають, то так, фейки про Хмельницький дуже заходять. Ще новина про фірму родини Медведчука, яка має нерухомість у Кам’янці-Подільському, зібрала понад 50000 переглядів

Ти зачепив мене інформацією про фейки… про Хмельницький. Можливо щось пам’ятаєш, про таке щось найяскравіше і найцікавіше? Можливо зможеш розказати?

З останнього. Найсвіжіші фейки, про які я не писав, але їх бачив – це щодо заборони публічного використання російського контенту в Хмельницькому. Було прийнято рішення спочатку облрадою, потім міською радою. російські пропагандисти почали створювати фейки про те, що в нас тут заборонили російську літературу, говорити заборонили. Там багато чого було. Навіть хмельницькі сайти якось дуже так некоректно ставили матеріали. А щодо цікавого, то звичайно розповім. Є один паблік, спочатку харківський, потім він став всеукраїнським, в ньому понад мільйон підписників. І цей паблік іноді писав про вибухи в Хмельницькому, коли їх не було. Я зробив тексти і прямо скрінами описував це поширення дезінформації. А це банальне нагнітання паніки. Публікація мала хороше охоплення. Прямо дуже.

Звідки така ідея виникла?

Просто спостереження. Бо я ввечері скролив стрічку новини, сидячи в бомбосховищі. Потім мені подзвонила мама, яка питала, що там у вас за вибухи в Хмельницькому. Я казав, що їх немає. І коли побачив вже третій пост цього пабліку на цю тему, то вирішив, що зранку просто сяду і напишу текст.

До речі, хмельницькі місцеві пабліки більш витримані, ніж харківські, в цьому плані. Вони дуже багато чого поширювали того, що не поширюють хмельницькі. Щодо прильотів, наприклад. Але прильотів і більше в Харкові, тому важко порівнювати.

А є якесь погодження, щоб ти поширював свої матеріали каналами комунікації своєї громадської організації? Чи ви таке не практикуєте?

Спочатку практикував. Зараз я просто намагаюсь писати те, що ближче торкається Хмельницького. І, наприклад, ті ж фейки я роблю для Харкова і саме про Харків. Про Хмельницький іноді бувають, а про Харків прямо дуже багато. Фейки про Харків я пишу для своєї організації. Сенсу ставити ще матеріали всеукраїнські чи ще якісь немає, адже воно не дуже логічно. Просто там не перетинається аудиторія.

Як складається співпраця з твоєю харківською громадською організацією? Ти продовжуєш писати для них?

Я і зараз працюю в своїй громадській організації. Я роблю фейки про Харків, співпрацюю ще з декількома громадськими організаціями в їх проєктах. І щодо контенту, то наприклад, для харківської громадської організації я пишу матеріали про колаборантів. Зараз намагаюсь освоювати для себе нове направлення – OSINT. Скажімо так, це пошук, ідентифікація військових російських підрозділів. Це фактично ідентифікація окупантів. Щодо локалізації, то я постійно намагаюсь працювати з Харківщиною.

Які твої плани?

Чесно кажучи мені б дуже хотілось повернутись до Харкова і коли я шукав квартиру, місяць тому, в Хмельницькому, мені дуже важко було знайти житло. В мене є кошти на сплату оренди, але я не міг знайти житло через те, що я не хотів планувати оренду більш, як на місяць. Зазвичай, в Хмельницькому, а можливо не лише в Хмельницькому, хочуть здачу на довгий термін, не завжди хочуть переселенців. Але в принципі з цим було більш-менш нормально, але хочуть суму за оренду на два місяці відразу плюс винагорода ріелтора. Однак головна проблема не в тому, а в тому, що в мене родина дуже хотіла повернутись. Ми не хотіли планувати оренду житла на довгий термін. Правда нещодавно я все ж таки сплатив оренду на наступний місяць, бо повернутись до Харкова у квартиру поряд з військовою частиною з дітьми наразі неможливо.

Тобто ти живеш наразі поки місячним плануванням?

Поки що так. Я постійно шукаю проєкти, в яких міг би брати участь, писати тексти. Наразі це вдається. Як буде далі? Подивимось.

Спілкувалась: Альона Береза, регіональна представниця ІМІ в Хмельницькій області

Приєднуйтесь до нашого каналу у Viber та Telegram
Поділіться в соціальних мережах:

Популярне