Журналістика та волонтерство: як це можна поєднувати?

Фото: з власного архіву Н.Сбродової

Та ніч 24 лютого змінила багатьох. Напередодні ми всі планували свої звичні справи, поїздки, бізнесові зустрічі. Ми лягали ввечері спати з думками в голові, що завтра потрібно стільки всього встигнути. Однак перші ракетні обстріли принесли нам нову реальність. Немає більше нічого важливого. Є війна та необхідність зберегти життя мільйонів українців. У перші години був справді хаос, ніхто не знав, що робити, куди бігти чи їхати. Та вже до вечора українці взяли себе в руки та почали думати, що можуть і мають робити для перемоги, адже на вулиці справжня війна.

Настя Сбродова журналістка. Працювала в декількох медіа в Хмельницькому. Наразі працює в ТРК «Місто». Для Насті війна розпочалась із заспокоєння підписників в Інстаграм, а вже ввечері журналістка пішла у волонтерський штаб. А далі були перші прохання від знайомих військових, збори коштів та передача необхідного у столиці. Ми поговорили з Настею та розповімо вам про її шлях від журналістики до волонтерства.

Закуплена допомога військовим. Скріншот допису Н.Сбродової в Інстаграм

Паніка та заспокоєння Розкажи, будь ласка, як ти прийшла у волонтерство? Що тебе спонукало до цього?

24 лютого загалом моє інформаційне поле було таким, що, мені, здається, що не було жодного фейку. І відповідно завдяки цьому в мене майже не було паніки як такої. Такої, як я бачила назагал. У моєму Інстаграмі я публікувала про війну ще раніше. Я їхала на Донбас і так само розповідала все в подробицях, в деталях. Я бачила, що є якісь відгуки.

24… Здається, в мене було десь двадцять повідомлень з різними питаннями: про тероборону, куди йти волонтерити, що робити? Паніка… Ніхто не вірив, що війна… Я здивувалась, що люди чекали від мене якихось пояснень, якоїсь моєї оцінки ситуації. Тоді спочатку я подумала, що буду писати щось таке позитивне – не панікуйте, в нас все під контролем, розвідка все знала, нас готували до цього, журналістів готували до цього, все буде нормально, все буде чітко, все не настільки погано, як здається на перший погляд. Спочатку подумала, що я буду чисто паніку цю трішки глушити. І мені здається, що мені навіть трішки вдавалося. Я бачила, що мені писали в особисті повідомлення.

Інформаційний спротив та крок до самостійного волонтерства

Що саме намагалась донести людям саме як інформаційний волонтер?

24 лютого я написала перелік Телеграм-каналів, які можна читати. Хоч зараз деякі з них постять вже все підряд. Я не писала ніяких експертних думок. Просто хотіла людей заспокоїти. Якщо цивільним людям це було неочікувано, то військовим – 50 на 50. Хоча військові багато кажуть, що теж не очікували. З рештою розвідка наша знала і загалом Збройні Сили України до цього готувались. Я хотіла от це донести.

Але десь на цьому етапі ти перейшла від інформаційного волонтерства до так би мовити традиційного, правильно?

24 ввечері вже була на волонтерському пункті в «Захисті» (Об’єднання волонтерів в Хмельницькій області). Я й до цього часом ходила туди плести сітки. Побачила тоді скільки там людей і зрозуміла, що якщо буду просто плести сітки, то не буду така ефективна, якби працювала через Інстаграм. Там хоч в мене маленька авдиторія. Але просто якщо б я навіть заспокоїла двох людей чи п’ятьох, а це вже п’ять сімей.

Зрештою, прийшла я 24 і побачила, що там багато людей плетуть сітки. Що я там просто непотрібна, що є вільні руки. І всього вистачає. Я побачила, що продуктів харчування вистачає. Те, що я могла би давати – з дому, з села привезти картоплю, наприклад. Цієї картоплі там було багато. Тобто я зрозуміла, що тут я непотрібна.

Дзвінок та броніки

І фактично одразу почала шукати речі потрібні військовим саме за допомогою своїх соцмереж. Що найперше шукала і для кого?

Я зідзвонилася зі знайомим військовим. Їх у мене є багато. Я часто пишу про війну. І я знала кількох добровольців, які в 14-му році воювали. Вони відповідно вже були в Києві. 24-25 лютого. Вони мені сказали, що вони без броників. Без бронежилетів. А я взагалі така людина, що не люблю перекидати на когось відповідальність і було б може простіше звернутись до волонтерів. Але я бачила, які вони завантажені, адже вже була там напередодні. І от я дізналась за ці броніки. І думаю… Ми напевно скинемось з друзями, я мій хлопець, друг і його подруга, скинемось і купимо просто по броніку.

Потім я ще раз перепитала хлопців, що їм ще потрібно, то список збільшився на 20 броніків, взуття та багато іншого. В перші дні мені написали такий перелік – немає білизни, немає шкарпеток… я про це не говорила. Просто не хотіла, щоб люди панікували і думали, що армія не готова. В добробатах не було зовсім забезпечення, не було в них нічого.

Настя Сбродова. Фото з власного архіву 

Збір на 250 тисяч та його зупинка

Як ти відкрила свій перший великий збір? Для кого збирали кошти і чи вдалось забезпечити потреби?

Перший збір ми організували для мого знайомого, який був в складі ОУН. Добровольця. Тоді я просто подумала, що ми не будемо перекидати на когось відповідальність. Я не буду нікого просити купляти тих два броніки. Плюс волонтери були дуже зайняті, слухавку навіть не піднімали. Ну тобто я розуміла, що в них і немає того. Запити зараз величезні і я сказала – давайте спробуємо. І от коли розширився цей запит, коли я вже зрозуміла, що не вийде скинутись по 2,5 тисячі гривень, щоб умовна була десятка і ми все купили. Потрібно набагато більше коштів. Я проаналізувала, що в мене було тих 20 повідомлень від людей, в мене було багато друзів за кордоном, друзів цих друзів. І я знала, що всі хочуть допомогти.

Тоді я закинула допис. Була одразу в шоці. Я не буду казати, яку я суму чекала чи не чекала. Нічого не чекала. Я це робила вперше. Не знала, чи це буде 10 тисяч, чи це буде 100 тисяч. І от найбільша була сума – 250 тисяч. І ми вже звідти почали знімати кошти і купувати. Я зіштовхнулась з тим, що в мене були гроші на руках, а не було, де і що купити. І тому я оголосила, що збір призупинено. Я вже зараз думаю, що не потрібно було цього робити. Це тоді наївно думала, що ми забезпечимо один батальйон ОУН і цього буде достатньо. Ми привеземо тільки раз там 10 броніків і все буде добре. На жаль, так не спрацювало. Але я вже сказала, що збір закрито.

Перша поїздка і невпізнанна столиця

Зібрані речі передавали самостійно чи просили когось?

Ми назбирали 250 тисяч за добу. Потім гроші ще надходили. Було ще там 10 тисяч, ще так скидали і скидали. І коли ми раз зібрали й завезли все, коли я побачила…

В Київ їздили ми раз. Я не планувала їхати. Я шукала спочатку людей. Обдзвонила всіх військових, які в мене є, але казали, що «ні». Мені казали, що не їдь. Але в нас була дуже цінна посилка. Це цінна допомога і я боялася передати просто там потягом. Ми не знали в принципі, що робилося там.

Доставка допомоги до столиці. Скріншот допису Н.Сбродової в Інстаграм

Ми просто все зібрали і поїхали в Київ. Київ тоді було не впізнати. Якщо до цього він такий був для мене… Я не любила Київ. Зараз я не можу такого сказати. Не можу сказати, що я не люблю Київ. Його було не впізнати. Він мені був рідніший всього. Було дуже багато військових. Ми ще потрапили на станцію метро Берестейську. Я була там востаннє, коли приїжджала на співбесіду в Київ. Були вибиті вікна, були сліди від куль. Були постійні сирени. В Києві була не така ситуація. Ми там чули сирену і одразу був вибух. За дві години в Києві ми чули десь разів п’ять вибухи. Коли ми були вже на залізничному вокзалі, то був ракетний обстріл телевізійної вежі. Це було дуже гучно. Терпли ноги. В мене досі перед очима такі картинки – сірий Київ, людей немає, багато військових. Жахливо просто… Я це ніколи не забуду…

Зустріч із військовими та їх фотографування

Як тоді ви шукали тих, кому передавали зібране?

Нас зустріли на залізничному вокзалі військові. Це добровольці, здебільшого військові із західної України. Вони нас дуже тепло прийняли. Вони запитали чи ми хочемо поїхати до них на позицію. Ми одразу запитали «а що можна?»

Ми приїхали до них на позицію. Я тоді побачила знову в якому стані це все. Тоді не писала все це. Я ж писала, що в нас така вмотивована армія. Але так і було. Вони були вмотивовані просто капєц. Але тоді в лютому місяці там був хлопець в тоненьких кросівках, в сітку. Найк. Я тоді зрозуміла, що це буде не одна поїздка, коли це побачила. У хлопців було бажання боротись, було бажання дати відсіч. В їх очах була і злість, і вмотивованість. Я взагалі не сумнівалась.

Тоді було холодно. Волога якась така. Хлопці були здебільшого такі серйозні. А я печиво спекла і підходила до всіх. Кожний посміхався, кожний. Казали: «Дякую тобі, дочка». Обіймалися. Один з них загинув після того.

Пригощання військових печивом. Фото з власного архіву Н.Сбродової

Був один військовий. В нього позивний «Білорус», бо він сам білорус. Він як виявилось воював раніше. Я не знаю з якого року, але я бачила в нього фотографії з 2018 року. Я брала з собою фотоапарат. Ще ці фотки не закинула. Бо всі з них ще воюють. Його фотографую, а він такий: «Ти кому ці фотки скинеш? Лукашенку?» Він такий був позитивний, світлий. Зараз я дізналася, що він загинув. Десь два місяці тому. Ми з ним не спілкувались.

Війна та розуміння, що допомога потрібна надовго

Зараз ти поєднуєш і роботу журналісткою і продовжуєш збирати кошти на допомогу військовим. Як тобі це вдається?

Тоді я зрозуміла, що роботи в нас дуже багато. Ми не маємо права опускати руки, доки буде тривати війна. Це немає бути щось разове. Це має бути регулярно. Регулярно. От це була така перша поїздка.

Після того я повернулась на роботу, бо орендую квартиру. І якби я не орендувала квартиру, я б більше волонтерила. Просто мені потрібні були гроші і я повернулась на роботу. Я спробувала це робити після роботи. І зрозуміла, що в принципі це реально, бо товару не було. І якщо він є, то це займає пару годин. Це реально все було поєднувати. Поєднувати почала і втягнулась.

Наступні посилки ми просто потягом передавали. Вони успішно доходили. Правда один раз військовому довелося чекати закінчення комендантської години, з 8 вечора до ранку. Йому довелося ніч ночувати і чекати нашу посилку. Тоді так було строго, що навіть військові військових не пропускали. Так було.

Допомога на Авдіївку та Т4

Розкажи про збір на машину. Як ти зрозуміла що зможеш? Де взялась впевненість?

Я бачила як люди реагують на мої дописи. Коли писала про Авдіївку. Можливо вони бачили, як я це крізь себе пропускаю. На запити реагували впродовж дня. Ми збирали і закривали щось. Якщо мені пишуть, що на Авдіївку треба чи це, чи то, це за день приходило.

Тут звичайно сума більша. Написав мені знайомий з мого села: «Ти ще волонтериш?» Він та я з Вовковинець. Я така думаю: «Ну, хоче якусь плитоноску. Зараз без проблем». Він мені пише: «Ти можеш дістати Т4?». Я поняття не мала, що таке Т4. Певно, якась зброя… Здивувалась… Чи шуткує, чи що. Просто вони часто жартують… Я тут гуглю «Т4» і мені показує, що це автомобіль. Я злякалась спочатку. Думала, що робити. Я загуглила і показувало, що в Україні її вартість 220 тисяч гривень. Всюди писало, що 220 тисяч. Те, що я знайшла.

Скріншот відео з оголошенням про збір на автівку. Скріншот допису Н.Сбродової в Інстаграм

Я спочатку йому не відписувала. Потім він написав, що ця машина потрібна, щоб вивозити поранених. І я просто не змогла відмовити. Коли вони просять не для себе. Коли ми робимо одну справу і це так має бути. І все… Я просто не змогла відмовити. І це не тому, що я впевнена, а тому що не змогла по-іншому зробити.

Допомога колег та плани на поїздку

Як все ж вдалось купити цю машину?

Дякувати вже потім волонтерам і всім, що мені ця машина обійдеться в 120 тисяч. Тобто дешевше. Зараз майже 60 тисяч є, десь 58… Ще потрібно половину суми… Але нічого, мені волонтери із «Захисту» допоможуть. Вирішимо це питання. Ми наступного тижня будемо їхати і везти машину в Запоріжжя. Але я продовжую збір. «Захисту» маю віддати гроші. Це не те, що домовились, що я її куплю. Просто є запити наступні. Я вже почала збір, то я їм скину гроші, вони вже куплять в інший підрозділ. От так. Це Збройним Силам.

Ти самостійно плануєш їхати і доставляти автівку?

Так. По-перше, я хочу їх побачити (військових – ред.). По-друге, я дуже хочу все фіксувати. Я боюся забути. Боюся для себе забути. Зараз пам’ять стирається реально. Я хочу пам’ятати кожен злочин. Я хочу зібрати матеріал. Хочу поїхати і все фіксувати. Запишу інтерв’ю у військових. Це не буде – просто поїдемо і зробимо звіт. Це більше для того, щоб фіксувати те, що там відбувається. Запоріжчина. Там велика частина області теж окупована.

Кожне життя варте, аби про нього знімати фільми

А є плани на ці матеріали? Ти хочеш можливо реалізувати якийсь свій проєкт?

В мене є. Взагалі ми знімали документальний фільм про Максима Яровця. Про нашого захисника, який загинув в 16 році поблизу Мар’їнки. Ми туди їздили на Донбас і це знімали. Після того я так цим надихнулася, що хотіла робити документальні фільми про наших Героїв. Просто зараз ще зрозуміла, що Героїв стільки, що я не знаю, які історії унікальні. Просто кожне життя варте, аби про нього знімати фільми. Просто потрібно щось зробити загальне і водночас конкретне. Не знаю. Я дуже хочу знімати документальні фільми про війну.

Питання у коштах? Тобі потрібна фінансова підтримка?

Просто ми коли знімали той фільм, то їздили за свій рахунок. Ми вкладали свої кошти. Якби було фінансування, то це було б супер. Але я так чи інакше буду збирати всі матеріали для того, щоб потім щось з цього зробити.

У тебе є свій YouTube-канал? Плануєш його розвивати?

Там лише один документальний фільм «Максим Яровець». Там написано «Докпродакшн» і поки там один фільм. Ми мали знімати наступний фільм, але розпочалась війна. І змінила плани в цьому напрямку теж…

Волонтерство і до, і після, і під час…

А у форматі твоєї роботи на телеканалі? Не можливо щось реалізувати із задуманого?

Тут на телеканалі я роблю програму «Воєнний час». Я розповідаю про війну постійно. Ракурс загалом волонтерство. Але це не моя ініціатива розповідати постійно про волонтерство. Для мене війна – це в першу чергу смерть і я не романтизую її. Якби ми зараз всі не романтизували. І це так і треба, героїзуємо. Це все класно, але для мене це в першу чергу смерть. І я би більше розповідала про Героїв, мабуть… От так. А волонтерство теж потрібно висвітлювати. Можливо, це мотивує людей. Моя остання програма про волонтерів з «Армії SOS». Ще ми знімали про інших волонтерів, про «Захист». Здебільшого так виходить, що 50% програм про волонтерство. Про дружин військових теж знімали. В нас є Тамара Яніна, яка допомагає сім’ям загиблих.

Немає бачення як цей формат можна розширити?

Фізично я роблю одну програму в тиждень. І там одну студійну можливо. Фізично поки більше не можу робити. Але загалом в нас всі мої ідеї підтримуються. Я коли їхала, знімала жінку, яка виїхала з Маріуполя, вона дружина Азовця, і це ми знімали собі на YouTube з моїм другом оператором. Ми це показали на ТРК «Місто». Вона в області була. Тому тут все вітається, аби в мене були на це сили, час і гроші.

Кулінарна допомога військовим. Фото з власного архіву Н.Сбродової

Це одна історія із сотень тисяч чи навіть з мільйону. Вона притаманна багатьом українцям і водночас особлива в умовах війни. Вона показала єдність та унікальність людей. Вона показала, що незалежно від професії, для українці головне – це Україна. Хтось, можливо вже втомився, хтось повернувся до своєї роботи, а хтось, розуміючи, що потреба не зникає, продовжує далі знаходити час та сили допомагати нашим захисникам. Нашим Героям, які кожного дня віддають найцінніше, що у них є щоб наблизити нашу перемогу.

Спілкувалась: Альона Береза, регіональна представниця ІМІ в Хмельницькій області

Приєднуйтесь до нашого каналу у Viber та Telegram
Поділіться в соціальних мережах:

Популярне