Військовий, блогер, історик, публіцист, громадський діяч Юрій Гудименко презентував у Хмельницькому свою першу книгу «Історії та війни». До неї увійшли найкращі тексти з 2014 року, які Юрій Гудименко публікував на своїх сторінках у соцмережах. Вже розійшлось понад 7,5 тисяч примірників. Нині до друку вже готовий четвертий наклад цієї книги. «Історії та війни» вже офіційно можна назвати новим українським бестселером.

На зустрічі не було вільного місця і невеликій актовій залі у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії не вмістив усіх охочих. Дехто так і простояв годину у коридорі, щоб не просто послухати виступ автора, але й придбати його книжку.

«Основний напрям нашого фонду – це дітки, які втратили батьків, або батьки у полоні, або вони зникли безвісти, і ми будемо збирати кошти для них. Можна буде придбати книгу за будь-який донат абсолютно, не фіксований», – розповів керівник Української фундації «Мрія» по Хмельницькій області Олександр Гуща.

Вдалось зібрати 6 800 гривень.

Про що книга «Історії та війни»?

Там і реальні події, і багато історичних текстів, які я писав ще до війни. Там багато історії з минулого нашого і з минулого всіх інших. Вони подані з гумором, часто з чорним гумором.

Я б сказав, що це щось середнє між підручником історії, блогом і, мабуть, розповідями з війни. Я намагався саме про «повнумасштабку» передати не стільки події, тому що за подіями, давайте чесно, всі слідкували по телебаченню. Я намагався передати свої емоції, як вони змінювались. І під час бойових дій, і після поранення, і в процесі всього цього. Це різні емоції, і саме емоції запам’ятовуються найбільше.

Для кого ця книга?

Я неодноразово стикався з тим, що дуже багато людей жаліються на те, що їм історію в школі викладали дуже скучно, вони її не запам’ятовували, не розуміли, а потім, коли історія почала здійснюватися навколо них, пожалкували про це.

Я намагався зробити так, щоб людям самим хотілося читати, хотілося читати це своїм дітям і давати іншим, для того, щоб щось запам’ятовувалось, щось відкладалося в голові.

Тому що, давайте відверто, всі історії, всі події вже колись були, історія циклічна. І відповідно, якщо ми знаємо, що щось схоже вже було колись, нам набагато легше прогнозувати. І черговий раз я пересвідчився на скільки важливо знати історію, коли я зрозумів, що буде повномасштабна війна.

За два місяці до «повномасштабки» підписав контракт зі Збройними силами, щоб бути готовим. І мені багато людей казали потім, коли вже трошки якось заспокоїлося, що «якби ми знали історію краще, ми б теж зрозуміли, що буде війна, ми б краще підготувалися, ми б мали якісь плани». Тому дуже важливо вчити історію всім, абсолютно всім.

Презентація книги “Історії та війни” Юрія Гудименка. Фото: “Новини.Хмельницький”

Як створювалась книга?

У мене було декілька варіантів. Був варіант написати повністю всю книгу з нуля. І я вже почав це робити й просто зрозумів, що дуже багато чого, я поки фізично не можу розповісти. Тому що там треба згадувати загиблих побратимів, а для їхніх близьких це занадто важка травма. Про деякі операції ще не можна говорити, тому що ворог може проаналізували ці дані. Тому я відмовився від цієї ідеї, і ми фактично зробили збірку найкращих текстів за 10 років, найпопулярніших, які й так розходилися на мільйонну аудиторію. Частини з них була російською мовою, тому що я з російськомовного Запоріжжя, і до 30 років я був абсолютно російськомовним, і ми їх переклали на українську. Загалом десь 4 місяці перекладали, робили ілюстрації, погоджували, робили так, щоб воно влізло все і не було схоже на Біблію за розмірами. Тому що це також впливає на кількість людей, які це прочитають.

Але головне, щоб найближчі десять років не було приводу писати нову книгу. Тому що цю я зміг скомпонувати всі тексти, коли лежав в шпиталі. В іншому випадку у мене просто б не було часу.

Вашу книжку читають в окопах?

Читають. Це приємно. Коментують. І насправді всі ж хлопці в окопах, це ж зріз суспільства, це люди з сусіднього двору, це люди з сусідньої вулиці. Багато людей, наприклад, просили аудіокнижку. Хочуть читати, але не зручно. Будемо зараз просувати цю ідею, щоб видати аудіокнижку. У мене є декілька пропозицій. Начитувати буду я. Це будемо ми з Тетяною Комлик, відомою письменницею. Ми декілька разів начитували у ролях, і це виглядало прямо кайфово.

Де ви зустріли 24 лютого?

Нам потрібно було з другом дістатись у Верхнє Торецьке, воно між Горлівкою і Донецьком. І зважаючи на те, що поки ми їхали, путін там щось розповів про якусь там незрозуміло що, признав незалежність когось там, було досить ризиковано їхати під Донецьк. І, власне, 23-го ми приїхали на базу неподалік Маріуполя, в ніч з 23 на 24. Ми спокійно лягли. О четвертій ранку нас будуть товариш майор. А там майор, який був комендантом цієї бази, він людина з дуже чорним гумором. Будить криком. І видає наступне речення. Я його дуже чітко пам’ятаю, «що згідно зі статутом Збройних сил України старший офіцер на об’єкті може використовувати для охорони і оборони об’єктів всі сили та засоби, які є в наявності». Майор робить театральну паузу десь пів хвилини. Дивиться на нас з моїм товаришем, каже: «Ну, на сили ви не схожі, але як засоби…» (сміється. – Ред.) Вдягнулись, взяли зброю і пішли патрулювати території. І нам було максимально приємно, тому що вони штурмувати вміють, мають бойовий досвід, а от як організовувати охорону об’єкта їм розповідав я – солдат територіальної оборони, бо саме цьому нас вчили. Ми потрапили у Верхнє Торецьке, звідти нас направили на Київ, де вже ми і брали активну участь в бойових діях.

Що змінила повномасштабна війна?

Я не думаю, що серед вас є людина, яка чесно скаже, що я такий самий, я така сама, як були до повномасштабної війни, таких немає. Ми всі змінилися, у нас у всіх рани, у мене вони на тілі, у більшості з вас вони в душі. Я думаю, що кожен з вас, абсолютно кожен, розуміє, що ми ніколи не станемо такими, як ми були.

Для багатьох людей це горе, а я замість трагедії бачу у всьому можливість. Тому що коли ти щось втрачаєш, ти маєш шанс щось отримати натомість. І я знаю, що я багато втратив, я втратив частину себе в прямому сенсі цього слова. Але я зрозумів, що якщо я просто поставлю десь крапку і піду далі, то все зміниться у моєму житті. Можливо, це шанс стати краще і зробити більше. І, власне, так прийшла ідея фонду «Мрія».

Ми колись воювали на північній Салтівці. І ми бачили, як згорають багатоповерхівки, як у них потрапляють снаряди. І нещодавно вони просто зробили ці багатоповерхівки з усіма тріщинами. Перефарбували їх і знову поселили там людей. І я цього, чесно кажучи, не зрозумів. Я думав, що на цьому місці виростуть абсолютно нові будинки, більш сучасні, більш красиві, а здається ми просто помилилися.

Моя думка до вас, і я на цьому наполягаю. У нас зараз катастрофа, але це також можливість. І Тетяна, і я, і всіх, хто поряд зі мною, усі ми впевнені у цьому. Зараз ми з вами в чистому полі. І в цьому полі ми можемо збудувати нову класну країну. Давайте не втратимо цей шанс.

Автограф-сесія під час презентації книги Юрія Гудименка. Фото: “Новини.Хмельницький”

Чого не вистачає українцям?

У мене є текст про Ісландію, маленьку, дуже маленьку країну, з населенням 300 тисяч людей, яка свого часу три рази поспіль давала по зубах ядерній державі. Це дуже схоже на те, як Україна, така невеличка, зробила і продовжує робити  це з російською імперією.

Мені здається, що ісландський рецепт успіху – це, по-перше, розуміння своїх справжніх сил, а по-друге, – це абсолютне нахабство. Абсолютне, стовідсоткове нахабство, тому що будь-хто, хто подивиться на мапу, скаже, що Ісландія не має шансів проти Британської імперії, у яку тоді входили Канада, Індія і багато інших країн. У Ісландії було чітке розуміння про її місце у світі. Вони вже тоді були з НАТО. І нам там також місце. І, чесно кажучи, нам зараз, коли вже скоро буде два роки війни, нам цього нахабства трохи не вистачає.

Чи втомились українці від війни?

Просто згадайте, які відео ви дивилися на початку «повномасштабки». Це були відео з заявами солдатів про те, що все добре і ми гонимо ворога. Це були відео, як байрактари знищували російські колони. Це були знамениті відео, як солдати танцюють там з джавелінами. І це давало нам натхнення, пам’ятаєте? А тепер ми трошки втомилися. Це факт. Ми звикли до того, що ми даємо спротив найбільшій країні світу, ми просто до цього звикли.

Якби нам, кожному з вас, 25 лютого минулого року, хтось сказав, що тут ціла країна буде сумувати, тому що так, ми відбили Київщину, так, ми відбили Харківщину, так, ми там посунули ворога, але все ж таки ми не змогли прорватися на Роботине, ну, ви дивилися б самі на себе з підозрою, тому що це були б дуже дивні новини.  І у нас зараз дуже цікавий час, звикання до наших перемог.

Громадське життя в Україні зараз це …?

Я розпочну здалека, тому що це важливо, тому що там є хід моїх думок і його треба зловити. У нас зараз, якщо ви звертаєте увагу на те, що відбувається в соцмережах, це називається “срач”, але я пропоную називати це формування нової етики. Слово «срач» більше підходить, я згоден, але що відбувається? В країні дуже багато тих, кого до цього не було в такій кількості. Дуже багато вимушених переселенців. Дуже багато військових, дуже багато поранених, людей з ампутацією. Тобто, ті, кого раніше не було в такій кількості, не було помітно. І суспільство намагається зрозуміти, як комунікувати правильно. Пошук нашої нової реальності. Хто у нас герої, хто у нас не зовсім герої. Як нам до них ставитись? І це буде тривати якийсь час. І зараз найменше проблем з тим, як ставитись до військових. Військовий – це добре. Військові – це класно, ми любимо військових, але так буде не завжди.

Автограф-сесія під час презентації книги Юрія Гудименка. Фото: “Новини.Хмельницький”

До чого треба бути готовим українському суспільству, коли ветерани повернуться?

Багато з вас, якщо згадає новини про ветеранів АТО, там 2014,2015, 2016 роки, всі ці історії про «ми вас туди не посилали», всі ці історії з маршрутниками, які не хотіли пускати ветеранів, і якщо ми не змінимо цю історію, тому що ветеранів буде більше мільйона людей, то буде біда, буде велика біда. Тому що наша держава реально з найкращими думками, з найкращих прагнень заклала міну повільної дії. Тому, що ми як держава дуже багато чого винні будемо. Проста математика. Ветеранів буде, скоріш за все, більше мільйона людей. Два гектари землі. Ми перемножимо на мільйон людей. І розуміємо, що нам потрібно окупувати ще принаймні території Білгородської області. Тобто, ідея не найгірша, якщо на те пішло. (сміється. – Ред.) Кожного дня мобілізують нових людей, де брати землі, щоб роздати ветерану?

Є пріоритетне право отримання житла  для ветеранів. У нас багато будується, але цього не вистачить, щоб заселити мільйон людей. Кожен ветеран, учасник бойових дій, має право безплатно встановити провідний телефон. У мене був соціальний експеримент: я написав п’ятьом хлопцям, з якими я воював. Я спитав, який у них був провідний телефон. Вони не пам’ятають. Хтось згадав, що в нього був з антенкою, але мені здається, що він переплутав його з рацією. Це я тут з жартами розповідаю реально серйозні речі.

Більша частина, переважна частина з того мільйона людей, які воювали, в один момент стануть ветеранами. І вони спитають або себе, або державу, а де те, що нам по закону має бути? Де 2 гектари? Де квартира? В яку чергу вставати? Як так сталося, що я в черзі вже 1 мільйон людей? І здається, що за мною ще продовжую займати чергу? На яку біду мені провідний телефон? І взагалі, ну, а як жити далі? Тільки що в мене була зарплата під 100 тисяч, а зараз?

І відповідь на це питання буде неприємна. І залишається ветеран з думкою про те, що держава не виконала своїх зобов’язань. І будуть протестувати, розгойдувати політичну ситуацію в країні. Можете, якщо у когось буде час, перечитати історію, що було після Першої світової в Німеччині. Тобто ветерани об’єднуються, ну і далі по тексту.

Разом з тим суспільство буде дивитися на таких ветеранів, їхні об’єднання, буде сприймати їх, як попрашайок, а ветерани сприйматимуть суспільство, як тих, кому не цікаві їхні проблеми. І це класне ставлення до військових, яке є зараз, зникне, як  це було в 15-му році, як це було в 16-му році, в 17-му і так далі. І це погано. Це можна змінити тут і зараз. І ми в тому числі над цим зараз працюємо.

Спілкування із залом під час презентації книги Юрія Гудименка. Фото: “Новини.Хмельницький”

Як мають бути зміни?

Зміни будуть неприємні, зміни будуть болючі. І нам потрібно прийти до них зараз. Я коли в США лікувався, у них там міністерство ветеранів, воно друге після міністерства оборони за фінансуванням, тому що американці розуміють, що коли настане наступна війна, захищати країну ніхто не піде. Ветеран — це суперлюдина, суперлюдина.

Я коли американців – ветеранів іракської війни питав, слухайте, а як у вас отак? Мені місцеві кажуть, наше міністерство ветеранів цікавило, щоб за 5 років після демобілізації ветеран забув, що він ветеран. Просто забув. Просто викинув це з голови. Можете провести експеримент. Хто ви є? Я – українець,  хмельничанин, я – мати, я – батько, донька, син, підприємець, менеджер, пенсіонер. Тобто у вас буде якийсь ланцюжок, як ви себе сприймаєте, як ви себе ідентифікуєте.

І задача Міністерства ветеранів – це, щоб ідентифікації ветерана війни не було, щоб він настільки повернувся в суспільство, настільки соціалізувався, щоб він забув, що він колись воював. Він спочатку має сприймати себе, як працівника, підприємця, люблячого батька, мешканця свого міста, депутата місцевого. Щоб в переліку його ідентифікації слово «ветеран» було десь не зверху. У нас в країні все не так. Ти маєш фактично комусь доказувати, розкривати посвідчення, що саме ти захищав Батьківщину, і тепер можеш економити 8 або 5 гривень на проїзді. Це принизливо. Це не дає забути, що ти ветеран.

Як закінчиться війна?

Я думаю, що це буде абсолютно несподівано. Тому що зараз у нас фронт стабільний, плюс-мінус. І або ми зробимо прорив там, де він досі навіть не уявлявся. А на це є деякі сподівання, тому що, наприклад, зараз дуже спекотно на Авдіївці, зараз дуже спекотно на Куп’янському. Я думаю, що це не буде при живому путіні, і мені дуже шкода, що ми поки що не можемо пришвидшити перехід путіна в неживий стан. Але, я думаю, що після його смерті росіяни будуть настільки зайняті своєю владою і перерозподілом своїх територій, що ми зможемо скористатись цим шансом.

І ще, якщо чесно, я дуже сподіваюся, що ми не забудемо про два гнійники у нас на кордонах окрім росії, –  Придністров’я і Білорусь. Якщо білоруси думають, що ми забудемо, звідки почався наступ, забудемо про артобстріли, про аеродроми. Я сподіваюсь, що ми не забудемо.

І ще я сподіваюсь, що ми не знищимо нашу армію. Просто згадайте 90-ті, я був на одній із військових баз, які були фактично повністю розікрадені тоді. Скільки таких військових баз було по всій Україні і наскільки на все це було плювати, реально плювати. І таке ж може повторитись. Зараз це здається неможливим. А 10 років мирного життя, 20 років мирного життя. Ну, закрили одну базу, базу там, базу там, там зменшили видатків на військових, там не докупили нову зброю. Так, і за 30 років ми маємо ту ж саму понівечену армію, демотивовану.